01 / MY STORY
Ця історія почалася для мене в Куп'янську, на Харківщині, 24 лютого 2022 року. Для багатьох в Україні війна почалася значно раніше — у 2014-му. Але того дня вона дійшла й до мого міста. Те, що довгий час існувало десь у новинах і чужих свідченнях, раптово опинилося за вікном — у звуках, у рішеннях, які треба було приймати негайно, у страху за близьких і в спробах зберегти нормальність посеред хаосу.
Мій проєкт — не про хронологію бойових дій. Він про людей, які прокинулися в реальності окупації. Про досвід, що залишив слід не тільки в пам'яті, а й у відчуттях, реакціях і майбутньому. І про шлях — від темряви в погребі до спроб знову почати життя. Але почнемо з початку...
23.02.2022
Після того відео путіна з погрозами я повернулася з Харкова до доньки — вона була в батьків. Того дня працювала з дому: пила каву й слухала робочий мітинг, де всі казали, що ми панікери і нічого не станеться. Батьки теж вмовляли почекати до вихідних — а тоді вже разом поїдемо в Харків. Але ми не поїхали.
24.02.2022
Я спала з донькою, коли мама торкнулася мого плеча й прошепотіла:
«Дядя Саша позвонил с Тополей, там русские. Говорят, что это война… пішли на кухню».
Я сиджу за столом, п'ю каву й не можу второпати.
Це сон? Це правда?
Російське військо – під містом.
Але вікно відкрите та на вулиці – тихо. Чому?
У голові туман, у грудях – ком. Що за…
То це … справді війна???
А Сашка, він у Харкові. Що з ним?
* Фрагмент переписки з хлопцем у Telegram.
Напиши пожалуйста 06:05
Телефон не замовкає. Всюди – вибухи, танки, ракети. У Харкові вже скасували «роботу», але мої рідні в Куп'янську все одно пішли – добре, що їх просто розвернули назад.
25.02.2022
Наступний день почався так само, як і попередній – у тумані. Обстріли не вщухають, танки йдуть у бік Харкова. Я працюю з підвалу. Там холодно, незручно, але ще жевріє надія: а раптом усе це скоро закінчиться? Може, це просто страшний сон? До нас приходять знайомі. Разом трохи спокійніше.
* Фрагмент переписки з хлопцем у Telegram.
Мы зашли в дом. Электричество, вода и газ есть. На трассах пусто походу поехали дальше 14:46
Иногда 14:47
Сусіди принесли чутку, планують вдарити по хлібзаводу. А я жила буквально за 800м від нього.
Обещают хлебзавод разбомбить с 16 до 17 15:46
Чутка стала реальністю – почали бомбити. Цей день – найстрашніший у моєму житті.
Земля тремтить.
Із стелі сиплеться штукатурка.
Все в пилу. Чуємо літак.
Спочатку просто гул – низький, ніби ріже повітря.
А потім – вибух. Гучно. Дуже.
Ще вибух.
Балки тремтять та обсипаються.
Відчуваю, як вона обіймає кішку.
Закриває її собою, а я – її.
Батьки – мене. Бабуся – нас усіх.
Мені було дуже важко це говорити, але я мусила. А вона просто слухала уважно — погоджувалася і повторювала, куди потім іти, дім за домом. А я не могла повірити, що взагалі кажу їй таке. Вона така мала ще.
Після такого я вже зовсім не могла спати. Виходила на кухню, світло не вмикала — про всяк випадок. Ми ще не розуміли, що це війна і що військові можуть зробити з нами. Я сиділа й дивилася у вікно, в небо. Було дуже страшно, що це повториться ще раз.
26.02.2022
* Фрагмент переписки з хлопцем у Telegram.
Ми почали розуміти, що це надовго. Підвал, у який можна було просто забігти на десять хвилин – більше не підходив. Потрібно було облаштувати його так, щоб там можна було провести всю ніч.
Світло там було. Ми провели ще.
Килими з будинку ми зняли та повісили їх у погребі. Старі плакати пішли на підлогу, обігрівачі, все перенесли туди.
В магазини було дуже страшно виходити, і ми були щасливі від того, що запасів у нас було на якийсь час.
Мала допомагала збирати найважливіші речі:
свою кішку Пусю.
Найдорожча та дуже спокійна.
Саме після підвалу мала створила свій перший проєкт в Figma.
27.02.2022 – 01.05.2022
Зникли продукти. Їх просто не стало. Звичні магазини зачинилися. Полички, де ще вчора стояли крупи, консерви, сіль – порожні. Все розкупили.
За їжею їздили в сусідню область. Було дорого. Дуже дорого. А гроші, що були на картках, стали артефактом з минулого життя.
Напевно, за той час ми обійшли майже всі магазини Сватового в пошуках потрібних продуктів.
* Фрагмент переписки з хлопцем у Telegram.
Даже коты в защите 15:30
Щодня о 16:00 ми збирались на вулиці. Це не був протест. Просто зустріч. Стояли колом та говорили. Хтось приносив новини.
Потім розходились – і знову тиша…
02.05.2022
Весь цей час я продовжувала працювати онлайн. Перші кілька місяців світло й зв’язок ще були, але потім зникли. Ми заряджали все від генераторів, які купили втричі дорожче в Сватовому. Але інтернету все одно не було. Навіть із російськими чи «днр/лнр»-картками зв’язок у Куп’янську з’являвся лише зрідка.
Тому, оскільки я працювала дизайнеркою, нам доводилося кілька разів на тиждень виїжджати в поля між містами. Там я ловила сигнал і пересилала файли розробникам, щоб вони могли працювати далі.
Нижче — кружечки з поїздки, які я відправляла хлопцю.
Це було дуже дивно. «Дивно» — це ще м'яко сказано. З одного боку ти чуєш вибухи, а потім переключаєшся: малюєш дизайни, дивишся переписки, де обговорюють функціонал, намагаєшся порахувати дедлайни, коли віддати нові макети. Усередині ніби існують дві реальності. В одній — війна, продукти, окупація. В іншій — ти далі працюєш дизайнеркою. Іноді дуже хотілося, щоб ці дві реальності зійшлися — і війна зникла. Але вони тільки віддалялися.
02 / після
1967 – 01.06.2022
Хочу повернутися туди, де все це було. Увесь цей час я жила на вулиці Українській, 15 — може, трохи символічно. Цей дім у 60-х збудували моя прабабуся з прадідом, і саме там минули мої найкращі дитячі дні. У ньому виросла не тільки я — там росли покоління нашої родини. Прабабуся створила місце, куди завжди хотілося повертатися.
І добре пам'ятаю один момент. На початку нашої вулиці висіла табличка «Українська». Російські солдати раз по раз намагалися її зірвати, але в них ніяк не виходило: то техніка ламалася, то інструментів не знаходили. Дуже вона їм муляла — та «Українська» на самому початку вулиці.
Нижче хочу вас познайомити з тими, хто жив у цьому домі.
Лідія і Микола, які збудували цей дім.
Наша родина жила тут із 1950-х.
У цьому домі виросли покоління нашої родини.
На цьому фото: моя прабабуся, бабуся і мама.
А це моя мама — ще до того, як я з'явилася.
У цьому будинку ми з братом Миколою народилися і виросли.
Прабабуся Лідія, створила місце, куди хотілося повертатися.
У тому ж саду — мій брат Микола і моя донька Лідія.
Так, мою доньку теж звати Лідія.
19.04.2025
Але цього дому вже немає. У 2025 році, незадовго до оголошеного перемир’я, у наш двір влучив снаряд. Прямо туди, де була наша собака. Загинула не тільки вона — загинув папуга, згоріли всі квіти, які вирощувала бабуся. Усе. Усе, що ми будували й плекали роками.
Нижче — фотографії того дня. Коли я дивлюся на них, я бачу не тільки руїни дому. Я бачу свої дитячі спогади, дитинство моєї доньки, наше життя там. І те, чого там більше ніколи не буде.
Це будинок з вулиці. Здається, що все як було — якщо не знати, що сталося всередині.
Усе подвір’я колись було в квітах і деревах.
Тут ми святкували всі родинні свята.
Видно балкон, який зварила моя бабуся. Я сиділа там, дивилася на заходи сонця і мріяла подорожувати.
Пам'ятаю, як батьки робили ремонт.
Кухню вони всю облицювали деревом.
І ці двері, що постійно заїдали…
Кожне вікно було всіяне квітами. Мама їх дуже любила — вони робили дім живим
На цій кухні бабуся завжди готувала мені те, чого я хотіла,
навіть коли я вже була дорослою.
Я боялася лізти на горище по банки, але це теж було частиною нашого літа.
…і всі мої велосипеди з дитинства залишилися там — разом із частиною мене.
03 / ТРАВМА
визначення · іменник
Трансгенераційна травма
[ˌtransheneratˈsijna ˈtrawma]
досвід, що передається між поколіннями не через події, а через реакції, очікування і способи пристосування до небезпеки. Це не лише моя історія, а те, що ми несемо з покоління в покоління.
Коли не стало нашого дому, я вперше ясно побачила, що те, що відбувається зі мною, почалося не зі мною. Я довго сприймала свої реакції як прямий наслідок війни: здригання від гучних звуків, відчуття тимчасовості в новому житті, небажання розкладати речі й облаштовувати простір, ніби це все ненадовго.
Але разом із цією втратою в мені раптом з’єдналися інші спогади — про те, як мама роками не викидала старі речі, як бабуся завжди відкладала запаси «на чорний день», як прабабуся жила з внутрішньою готовністю втратити дім ще задовго до моєї війни.
Я побачила повторюваний малюнок — страх втратити опору, звичку жити напоготові, установку виживати в умовах нестабільності. Мій досвід ліг на вже сформовану сімейну траєкторію.
Тоді я вперше подумала про трансгенераційну травму — про те, як досвід втрати й небезпеки може передаватися далі не словами, а станами, звичками, способом бачити світ.
Коли я почала глибше занурюватися в цю тему, я відкрила для себе кілька способів її проживати. Один із них — проговорити пережите, дати йому форму й голос. Так і з’явилася ідея цього сайту.
04 / ПРО ПРОЄКТ
Цей сайт народжувався майже два роки. Не щодня — раз на кілька місяців я поверталася до нього: відкривала тексти, діставала фотографії, перечитувала переписку. Перші рази я просто плакала і закривала все. Потім знову поверталася.
Я не скажу, що не плакала, коли завершувала його зараз. Але з кожним разом ставало трохи легше. Працюючи над сайтом, я проживала це знову — і досвід переставав бути таким болючим.
Я багато думаю про те, що залишиться з нами після цієї війни — і що ми передамо далі. Травма не зникає сама. Вона ховається в реакціях, звичках, у способі бачити світ і непомітно переходить до наступних поколінь.
Я не хочу, щоб страх став спадком.
Тому я створила цей проєкт — простір, де можна зафіксувати досвід і назвати його своїми словами. Не для статистики, а для пам'яті й осмислення.
Якщо ви теж пам'ятаєте свій перший день, першу думку, перший звук — ви можете поділитися своєю історією. Я хочу зібрати голоси з різних міст і місць, і, звісно, з Куп'янська. Якщо ви мої земляки — давайте розкажемо іншим, як це було там.
Якщо ви залишите свою історію у формі та email, я повідомлю, коли буде зібрано достатньо свідчень і з них народиться новий спільний проєкт.